Категория
Прочее
Тип
справочник
Страницы
232 стр.
Дата
31.07.2013
Формат файла
.doc — Microsoft Word
Архив
856513.zip — 217.5 kb
  • na-zhal-chi-na-shhastja-ne-zmozhu-rozpovsti-zvorushlivo-legendi-jak-uvjshov-u-mo-zhittja-o_856513_1.doc — 808.5 Kb
  • Readme_docus.me.txt — 125 Bytes
Оцените работу
Хорошо  или  Плохо



Текст работы

ТАРАС – 33


Лідія САВЧЕНКО


ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС


На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківській хаті, ані “Кобзаря”. Та й самої хати не було.

Наше село Семенівку, що на Київщині, спалили гітлерівці. Батько-офіцер – на фронті, а мама з найстаршою сестрою Галею тулилася в цегельні. Була така в селі. Частково уціліла. І жили в ній люди: піч – сім’я, піч – сім’я, піч – сім’я...

Хату звели по закінченні війни, коли батько, контужений, на милицях, повернувся додому. І в нашій Хаті Стріхівні, як возвеличив сільську оселю Іван Драч, на покуті було те, що мало бути, – ікони.

Читати батько вчив нас за підручником із креслення, там подавали зразок друкованого алфавіту, а творчість Тараса Шевченка пам’ятаю вже зі школи. Таку зрозумілу і хвилюючу “Наймичку”, повчальну “Катерину”... П’єсу “Назар Стодоля” ставили на сільській сцені. Грала роль Стехи. А так хотілося бути Галею... І не тому, що образ привабливіший – Назаром був Петро Гресько...

Літо. Велике релігійне свято. Яке? Не пригадаю. Неподалік нашого двору сидять жінки з польової ланки, босі, але в білих кофтинах, нових хустках. Поруч – сапи. Під’їжджає машина, аби відвезти їх у поле. А вони не сідають, дивляться в землю, мовчать. Важке то було мовчання. Водій розвернувся, гайда до контори. Мама завбачливо відправляє мене до хати. В голосі неспокій, хвилювання. Іду неохоче і раптом, чую, хтось із жінок проказав Шевченкове:


Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають...


І тоді вперше зрозуміла: Шевченко не минуле, Шевченко – сучасний! І актуальний.

А по-справжньому його творчість розкрилася вже у вузі – Ніжинському педагогічному інституті імені Миколи Гоголя. На рубежі 60-х – 70-х років там працював надзвичайно талановитий склад викладачів-інтелігентів, більшість із яких (скажімо, професор – мовознавець і письменник І. К. Чапля) потрапили в опалу й були усунуті подалі від столиці.

Пригадую урочистий вечір-посвячення в студенти. На сцену актової зали вийшов молодий, вродливий (і сміливий!) декан філологічного факультету Г. Г. Аврахов і громовим голосом кошового отамана прорік знамените Павличкове:


Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда, сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім...


А далі вже з класною дамою Л. Й. Коцюбою (викладала майстерність художнього читання) вчилися декламувати уривок із поеми “Гайдамаки” “Гонта в Умані”, вірші Шевченка...

В інтерпретаціях викладачів Г. Я. Неділька. В.П. Крутиуса, П. О. Сердюка (два останні вели ще й літстудію) усвідомлювали значущість творчості Великого Кобзаря для української і світової літератур. Бо, як переконливо доводили вони, саме Тарас Шевченко “обточив дивний той камінець” материнської мови, рідної і неповторно мелодійної, завершив процес закріплення народно-розмовної мови у мову літературну, національну, а отже, державну. Більше того, поет будив національну думку – і культурну, і наукову, і політичну.

І коли тоді офіційна наукова література характеризувала творчість Тараса Шевченка як поета-революціонера, то нас, студентів, на лекціях і семінарах підводили до розуміння: Великий Кобзар – поет-патріот. У його віршах-думах – страждання і стогін кріпацької дитини, а відтак – поневоленого народу, пам’ять борців за волю і крик протесту, кобзарева дума і дівоча мрія... Його поезія – про Україну і задля України, і в своїй жертовній любові до неї поет підносився до... святотатства:


Я так її, я так люблю

Свою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Надзвичайно важливою рисою його творчості визначалося людинолюбство. Читали знамените послання “І мертвим, і живим...”, де поет прагнув пробудити національну і політичну свідомість українців, згуртувати народ, спрямувати його енергію на відродження втраченої державності. Та й у поезії “Молитва”, написаній за рік до смерті, поет благав у Бога “братолюбія”. І лише коли його заклики не мали підтримки, застерігав:


Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде...


І, зрештою, скликав однодумців до боротьби, боротьби грізної, кривавої:


І вражою злою кров’ю

Волю окропіте...


Читали поезію Тараса Шевченка, роздумували над нею, відкривали неповторні риси художньої самобутності, бо ж найістотніша вартісність будь-якого твору – естетична.

Багатюща за своїм словниковим складом мова Великого Кобзаря дістала і вишукану, новаторську форму віршування. А сутність лірики, не стомлювався повторювати П. О. Сердюк, – роздуми поета, його найпотаємніші розмови із самим собою, вкладені в слово, адресоване всім. І відкривав нам рембрандтівські світлотіні у “Наймичці”, алогізми – в “Гайдамаках”, очуднення у поемі “Сон”, дивовижно гармонійне поєднання талантів художника і поета (кольору і звуку) у вірші “Садок вишневий коло хати...” У задушливій

атмосфері сімдесятих із особливим підтекстом у монотонно-протяжному читанні П. О. Сердюка без будь-яких коментарів звучали рядки з з поеми-звинувачення “Кавказ”:


У нас же й світа, як на те, –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


У цьому уривку ми мали віднайти оксюморон. І пояснити тільки його значення.

А вже В.П.Крутиус один на один лише окремим надійним студентам, переважно літстудійцям, читав неопубліковані поезії Ліни Костенко “Доля”, Біле-біле-біле поле”, “Заворожи мені, волхве!” І ми запам’ятовували тільки на слух:


Що писав би Шевченко

В тридцять третьому,

В тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Кос-Аралі,

Побував би ще й на Соловках.


Знайомив нас із сучасною поезією, розповідав про Леоніда Кисельова (тоді вперше почула страшне слово – лейкемія), читав його “Катерину”:


Доки буде жити Україна

В теплім хлібі, в барвних снах дітей –

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям, притнутим до грудей...


І не треба було говорити, що та знеславлена й поганьблена Катерина – то наша Україна. Україна сучасна. Про це тільки думалось. І це боліло...

А на останньому курсі – традиційна подорож до Канева. Г. Я. Неділько, розважливий на лекціях, невтомно розповідав про Тараса Шевченка: “Вперше на заводі Термена був виготовлений хрест на могилу Кобзаря, а на хресті напис:


Свою Україну любіть.

Любіть її... Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть...”


Думаю, всі ми тоді розуміли: це не лише Шевченків заповіт, а й його, Недількове, благословення...

Наступний етап відкриття творчості Кобзаря – то вже була робота в школі. З чого вона розпочалася? З вивчення культури рідного краю. Виявляється, на великій карті шевченкіани позначені і місця нашого району – Баришівського.

БЕРЕЗАНЬ. У цьому містечку Тарас Григорович був двічі у 1843 році, влітку і восени. Під віршем “Розрита могила” стоїть дата й зазначено місце написання: “
9. Х. 1843. Березань



Ваше мнение



CAPTCHA