Категория
История
Тип
контрольная работа
Страницы
15 стр.
Дата
07.03.2013
Формат файла
.doc — Microsoft Word
Архив
173491.zip — 25.79 kb
  • avstro-ugorshhina-naconaln-problemi-u-knc-xx-stolttja_173491_1.doc — 81 Kb
  • Readme_docus.me.txt — 125 Bytes
Оцените работу
Хорошо  или  Плохо


Текст работы

АВСТРО-УГОРЩИНА:
НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ

національне
угорський політична консолідація


У 1867 р. раніше
централізована Австрійська імперія стала двоєдиною (дуалістичною) і одержала
назву «Австро-Угорщина». Для династії Габсбургів на чолі з імператором Францем
Йосипом (роки правління 1848 — 1916) це був вимушений крок через опір Угорщини
віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції
і Пруссії у 1859 і 1866 рр.. У результаті радикальної реформи державного устрою
імперія не тільки встояла, але й набрала внутрішньої стійкості. Імперія з її
п’ятидесятимільйонним населенням залишилася самою великою по території (після
Росії) державою Європи.

Дуалістична угода
1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у
внутрішніх справах двох держав — Австрії й Угорщини — поєднувалася з
централізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчих
імператорові та двом його міністрам — іноземних справ і військовому. Угода і
створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її
функціонування – явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав
ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних
радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.

Таким чином, у
політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що
позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті
громадян.

Проте
швидкому індустріально-технічному прогресу наприкінці XIX — на початку XX ст. явно не відповідав
рівень політичної консолідації різних складових елементів імперії і внутрішньої
інтеграції країн і земель, що входили до неї. Етноконфесійна структура імперії
була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги
над іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межі
століть (згідно з переписом населення 1910 р.) при загальній чисельності
населення в 51 млн чоловік навіть разом узяті не складали і його половини (12
млн німців і почти 10 млн мад’ярів, тобто угорців). Але у своїх частинах імперії
і німці, і мад’яри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що
перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину —
трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали
друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші дев’ять націй
можна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першої
групи відносились 6 млн чехів, 5 млн поляків, 1,6 млн хорватів, 382 тис. італійців
Примор’я. Ніяких привілеїв не мали 4 млн українців, більш як 3 млн румунів, 1,8
млн словаків, 1,4 млн хорватів, що проживали поза межами Хорватії—Славонії, 1,7
млн словенців, 386 тис. тірольських італійців (з 2,8 млн італійців), 2,2 млн євреїв.



Ваше мнение



CAPTCHA